Слова з пісні засіли глибоко в серці, бо в них є правда, яка викарбовує біль і розчарування, до якого доведений сьогодні Вчитель. Це той біль, який відомий кожному Вчителю, про який важко говорити, бо треба витримати гідність та самоповагу в лиху годину, бо не має морального права сдатись, «опустити руки», навіть коли влада демонструє зневагу, бо в неї перед очима немає дитячих очей, а лише знак грошової одиниці. Сьогоднішню реальність - ставлення до Вчителя можна порівняти з «підстреленим птахом», висота польоту якого поступово знижується. Що ми отримаємо, якщо дамо впасти нашим «далекоглядним орлам». Біда не забариться, а мовчазне очікування «покращення» не прийде, його ще треба вибороти. Загляньте у втомлені очі Вчителя, десь глибоко ви побачите відчай, який нічим не зарадити, це наслідок поступового знецінення ролі вчителя в суспільстві, зневаги до його праці та державницьке нерозуміння внеску в розвиток країни. Впевнена, що це відчуває кожен педагог будь-якого куточку нашої країни, це наш спільний біль.
А з початком війни цей біль поглибився і став раною, яка стікає кров’ю. І цей непрофесіоналізм, який йде згори, добиває не лише серце педагога, перекреслює надію на життя в країні взагалі. Чому так? Чому довели освіту до рівня «киньте кістку собаці, щоб не гавкала?». Ви за кого нас маєте? Ви як ті мавпи, що залізли на дерево і уявили, що знаєте як краще дереву рости та давати плоди. Чи запитала хоч одна «розумна мавпа», що тебе турбує, Вчителю наш?! Бо, те що сьогодні ми бачимо на місцях, і є показник Вашого «мавп’ячого управління», показник того, як держава турбується про тих, хто приносить її життєздатність. Багато розчарованих умів покинули свою домівку, не тому що вони зрадники, а тому що господар б’є батогом. Сьогодні стогне вся країна від війни, держава в стані «турбулентності» вже який рік поспіль, хтось покидає країну, хтось не має можливості, а де шукати захисту Вчителю, який замість стати опорою учням, тримати «освітній фронт», має боротись за своє виживання у власній країні. Заради чого? Риторичне питання!
Не дають жити в нашій країні! А слова Ліни Костенко чергове тому підтвердження :
«І жах,і кров,і смерть,і відчай,
І клекіт хижої орди,
Маленький сірий чоловічок
Накоїв чорної біди!»
І розлетяться по світу твої діти, Україно, якось виживуть. І залишиться занедбаною твоя земля! Це відбувається через зневагу до освіти в тому числі.
Але цей біль ще й про те, що ми ще живі, діти твої Україно, хоча і втомлені, поранені, але загартовані! Знаю, Вчителю, твої нерви натягнуті, наче оголений провід, торкнувшись якого, можна добряче обпектись. Але твоя роль, проводити світло крізь темряву, понад біль, тривогу, втому, стреси і напругу сподіваюсь буде зіграна недаремно. Тримаймося, колеги разом, бо тільки це і слово, то наша зброя у важкий час, його треба гідно вистояти. Єднаймо серця та розум, відстоюючи свої права, знаходячи вірний шлях та мудрість. Бо тільки ми, нажаль, розуміємо заради чого. Піднімайся з колін Вчителю, які вже приросли до землі. Тіло втомлене, але розум і серце пам’ятає витримку. Не втрачаймо надію! Бо темрява, це відсутність світла! Будьте тим світлом!
ТОМУ, МИ ПІДТРИМУЄМО РУХ ЗА ПРАВА ОСВІТЯН!
ЦЕ РУХ ЗА МАЙБУТНЄ НАШИХ ДІТЕЙ, НАШОЇ КРАЇНИ!
Соціальний педагог, голова комісії соціально – економічного захисту працюючих первинної профспілки ОЗО "Катлабузький ліцей" Караулан О.Д.
